Альбер Камю "Чума"

Альбер Камю «Чума» (1941-1943, публікація 1947)

Зміст

Анкета роману. 1

Словник.. 4

Характеристика образів. 4

Бернар Ріє. 4

Жан Тарру. 6

Жозеф Гран.. 8

Образ священика Панлю.. 11

Образ контрабандиста Коттара. 14

Старий ядушник. 16

«Котячий дідок». 17

Джерела. 17

Анкета роману

1. Історія створення роману  - 1941 р.—перші начерки, 1943 р.— перший варіант твору, 1947 р.— вийшов роман, збагачений життєвим досвідом автора, зокрема його участю у французькому Опорі.

2. Жанр твору. У ньому переплітаються ознаки роману-притчі (великий епічний твір із повчальною ідеєю) та роману-хроніки (запис історичних подій у хронологічній послідовності).

3. Композиція роману побудована у формі чіткого хронікального викладу подій, які подаються у їх послідовному часовому перебігу, розподіл частин твору приведений у відповідність до природного розподілу відрізків часу.

П'ять частин, з яких складається роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксують усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявляє свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охоплюють друга і третя частини роману,— це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени — у четвертій частині роману — показано, як поступово епідемія стабілізується, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількість своїх щоденних жертв.

Нарешті, в п'ятій частині — на кінець грудня — епідемія поступово зійшла нанівець.

Внутрішній зв'язок між подіями, що складають сюжет роману, постає у формі більш або менш систематичного чергування у ньому свого роду «індивідуальних» та «масових» сцен.

Частина 1. Місто вважати закритим.

Частина 2. Чума... стала загальною справою.

Частина 3. Тепер уже не стало окремих, індивідуальних доль — була тільки наша колективна історія, точніше, чума, і породжені нею почуття поділяли всі.

Частина 4. Хвороба відступала.

Частина 5. Справді це перемога чи ні?

4. Тема: боротьба людської спільноти проти конкретного зла (за словами автора, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму»).

5. Проблематика: зло, абсурд у житті людини і добро; активне протистояння злу; відповідальність за власний вибір; моральність та аморальність; життя і смерть.

6. Час подій. «Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані». Усі події, викладені в романі, розгортаються протягом одного року.

7. Місце подій.  Місто Оран – «на перший погляд, тихе й мирне, звичайне; «мури у сірому попелі»; «сьогочасне, ні про що не здогадується»; «все потопає в болоті», бридке, брудне, безлике, не мальовниче,). («Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя, — словом, місто безлике? Нову пору року видно тільки по небу…  Навесні хіба що змінюється повітря чи з'являються кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб).

♦ Оранці. «Нудьгують і намагаються завести собі звички», працюють, кохаються, умирають

Праця. «Працюють багато, від рання до смеркання, але аби забагатіти», цікавляться комерцією, дбають про зиск, силкуються заробити якомога більше грошей»

Кохання. «Люблять жінок, надто швидко пожирають одне одного в акті кохання, або складається звичка бути удвох; через брак часу та бездумність люди хоч і кохають, проте самі не знають про це»

Смерть. «Смерть пов’язана з деякою морокою; доречніше було б сказати, незручністю. Смерті в Орані передує хвороба. Хворіти в Орані не просто неприємно. Хвороба порівнюється зі смертю. «Хворіти завжди неприємно».

Але в Орані «хворий по-справжньому – самотній», той, хто лежить на смертній постелі, немов у глухій пастці, за мурами»

Місто і люди немов одне ціле: тихомирне місто – щирі люди, а разом – це прошарок сірого кольору, порожній усередині.

8. Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка ведеться від особи оповідача і достатньо скрупульозна і послідовно фіксує усі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися чинити цьому страшному лихові мешканці містечка. Хроніку веде лікар Бернар Ріє. Ріє у своїй оповіді намагається бути об'єктивним і безстороннім свідком, що старанно протоколює події, які стосуються, переважно, життя міста загалом, Записник Тарру. Оповідь Тарру має немовби більш приватний характер і концентрується переважно в межах суб'єктивної точки зору на те, що відбувається. Записники Тарру мають більш оціночний і узагальнююче-філософський характер ескізних замальовок окремих знайомих, характерних обставин і деталей їх поведінки, поданих в контексті тих загальних роздумів над сенсом життя, що постійно супроводжують постать Тарру в романі.

9. Система образів роману Камю «Чума»

Два ідейно протиставлені табори.

10. Концепція людини у цьому творі Камю сповнена стоїцизму: призначення людини — страждати, боротися і вистояти.

11. Три світи роману:

1) Реальний: епідемія чуми у місті Оран; опис боротьби оранців зі страшною хворобою

2) Алегоричний: за словами Камю, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму («коричнева чума»);

3) Філософський: боротьба зі всесвітнім злом.

Роман Камю – це "художня ілюстрація" до важливих положень філософії екзистенціалізму, насамперед — про необхідність морального вибору людиною свого шляху в умовах "межової ситуації". Саме вільний вибір, за словами Камю, створює особистість. Існувати — означає вибирати себе".

12. Ідеї екзистенціалізму у творі: страх, безвихідь становища, відірваність від світу, абсурдність існування, межова ситуація

13. Символічні образи

♦ Місто Оран - всесвіт, де відбувається боротьба добра і зла, де невідомо, хто і коли переможе, але де сама боротьба, опір звеличуються, бо це — гідне людини («не бути на боці «концтаборів»)

♦ Оран і оранці - мікромодель людства у трагічних історичних подіях

♦ Образ   чуми   -  фашизм, хвороба, війна,  «межова   ситуація»,  жорстокість судових вироків, несправедливе суспільство,  фанатизм церкви, розстріл переможених, смерть дитини, абсурд, трагічна людська доля; універсальна метафора зла, зло, невіддільне від буття.  Один із героїв похмуро констатує у фіналі роману: «А що таке власне чума? Теж життя, тільки і всього!»

Боротьба з чумою - бунт проти абсурду, бунт, вільний від утилітарно-практичних цілей та мотивів, не лише особистих, а й суспільно-історичних.

♦ "Зачумленість", бути "зачумленим" — не чинити насильство, не повставати проти нього; не тільки готовність убивати, а й примиренність з тим, що вбивають; брехня й самовпевнене невігластво. "Зачумлений " кожен, хто активно чи пасивно на боці тих, сприяє тим, хто несе людям страждання і лихо.

У "зачумленості" Камю вбачає чи не головне джерело зла: зло, що існує у світі, майже завжди є наслідком невігластва. Найжахливіше починається тоді, коли невігластво переймається певністю, що воно володіє абсолютним знанням, абсолютною істиною і починає діяти. Найстрашніше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме, і тому можна вбивати.

14. Висновок. Камю визначав абсурд як метафізичний стан людини у світі, отже, як фундаментальну проблему людського буття. Але головне в тому, як до цього ставитися. Ще 1938 року, рецензуючи в алжирській газеті роман Сартра «Нудота», Камю писав: «Виявити абсурдність життя — аж ніяк не завершення, а тільки початок... Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають». У згаданому творі Сартра герой «підкреслює все те, що відштовхує в людині», а Камю закликає побачити в людині трагічну велич, породжену непоправним розладом зі світом.

А. Камю говорить, що «абсурд має сенс лише настільки, наскільки з ним не погоджуються». Письменник не задовольнявся констатацією абсурдності буття, а прагнув знайти позитивні вирішення, дати відповідь на кардинальні питання: як і для чого жити. Важливим кроком на цьому шляху став його роман «Чума», у якому відбувається перехід від «естетики абсурду» до «естетики бунту». Чума в Камю — це не тільки фашизм, а й зло взагалі, так би мовити, метафізичне зло. Чума — це й абсурд, який тут осмислюється і як форма існування зла, і як трагічна доля людини, бо зло нездоланне. Для Ріє і Тарру, устами яких говорить автор, чума — це щось невіддільне від людини; найнебезпечніша вона тим, що навіть той, хто не хворий, усе одно носить хворобу у своєму серці. Письменника непокоїла позиція людини в цій невблаганній реальності буття. Усвідомлення того, що отримати остаточну перемогу над злом неможливо, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхню готовність боротися з чумою. Автор шукає в людині ті сили, які піднімають її на бій проти зла, і знаходить їх у моральній природі людини.

Більшість людей зрозуміла, що не можна стояти осторонь загальнолюдських проблем, слід активно протистояти чумі (фашизму), боротися з нею, щоб вона не стала основою існування для людей, а нормальне життя не перетворилося на абсурд, хаос. А. Камю визнавав право кожної людини по-своєму сприймати оточення, ситуацію, яка склалася, але не визнавав байдужості й нігілізму. Кожний із героїв роману має свої погляди на події, але практично всі герої ведуть спільну боротьбу проти чуми.

У філософському есе "Бунтівна людина" Альбер Камю дає визначення бунтівника: "Людина, яка каже "ні". У роки фашистської навали письменник проголосив нову філософсько-етичну програму, художнім втіленням якої є есе "Міф про Сізіфа". Усвідомивши абсурдність життя людини в умовах нерозумної дійсності і жахливо-безглуздої історії, Камю зберігає за людиною право бути мислячою істотою, яка повинна втручатися у це мерзенне життя і без будь-якої надії на успіх виконувати свій обов'язок. Саме виконання людиною свого обов'язку, "своєї роботи", за Камю, і є початком бунту і свободи.

У романі "Чума" (1947) песимізм Альбера Камю до абсурдного світу поєднується з моральним оптимізмом. Концепція людини у цьому творі Камю сповнена стоїцизму: призначення людини — страждати, боротися і вистояти.

«А втім, він розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути тільки свідченням того, що треба було вчинити і що, безперечно, мусять чинити всі люди всупереч страху з його невтомною зброєю, всупереч усім особистим мукам, що мусять чинити усі люди, які через неспроможність стати святими і відмовляючись прийняти лихо, намагаються бути зцілителями».

Словник

Роман-притча – великий епічний твір із моральною повчальною ідеєю (за жанром «Чума»роман-притча).

Хроніка – запис історичних подій у хронологічній послідовності. 

Фатальність – невідворотність подій у світі.                      

Абсурд – безглуздя, нісенітниця (це одне з основних понять екзистенціалізму).

Мораль – правила, які визначають поведінку люди її внутрішні духовні та душевні якості: чесність, справедливість, милосердя, співчуття, порядність інші; дотримання і виконання цих правил.

Моральний вчинок – здійснена кимось певна дія, що відповідає правилам моралі,  внутрішнім якостям.

 «Межова ситуація» –  зупинена мить у житті людини, ситуація, коли втрачають сенс старі відповіді на запитання: що я можу знати, у що я можу вірити,  що мені робити, це ситуація кризи, у процесі ламання старих цінностей людина переглядає свої колишні відносини зі світом і в ній народжуються нові якості.   

Характеристика образів

Бернар Ріє

Оповідач, 35 років, за фахом - лікар, корінний оранець, з бідної сім’ї, усього досяг сам, одружений (дружина смертельно хвора), живе з матір’ю; організатор боротьби з хворобою.

Син робітника, з дитинства пройшов школу злиднів, присвятив себе служінню людям. Часто бачить смерть, але не ховається, а діє: «Потрібно бути безумцем, сліпим чи негідником, щоб примиритися із чумою».

Чума мало що змінює в думках і способі життя Ріє — він як завше обходить хворих, страждає, коли помирають пацієнти. Лікар стійко й послідовно організовує лікарні, налагоджує карантин, керує санітарними дружинами.

Ріє дуже скромний, його дратують похвали на свою адресу в пресі, по радіо: «У всій цій історії мова йде не про героїзм... Мова йде про чесність... У моєму випадку вона полягає в тому, щоб займатися моїм ремеслом»; «Я не знаю, що мене чекає, що буде по всьому цьому. Зараз є хворі, і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа — лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе».

Отець Панлю пропонує Ріє змиритися й «полюбити» те, «чого не можна осягнути розумом». Але у лікаря інша моральна позиція: «У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на смертній постелі я не прийму світ Божий, де мордують дітей».

Автор звеличує щоденну, виснажливу, непоказну, негероїчну, скоріше, буденну боротьбу лікаря із чумою. Але в цій щоденній праці — боротьбі за кожну людину — справжній трагічний стоїцизм та героїзм.

Це — Сізіф, який крок за кроком веде нескінченну боротьбу з хворобою, долаючи поразку за поразкою, здобуваючи перемогу лише в усвідомленні нескінченної поразки, і ні на мить не забуваючи, що ця боротьба — вічна, бо незнищенні бацили чуми, і вона може в будь-який час спалахнути знов.

«Я почуваю себе радше з переможеними,  а не з святими... Єдине, що мені важливо,— бути людиною. <...> Я ненавиджу зло і смерть... ми всі тут разом на те, щоб страждати від цього із цим боротися».

Цитати для характеристики образу Бернара Ріє

   «На вигляд років тридцяти п’яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сіцілійського селянина і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.

   Хода прудка. Переходить вулицю, не сповільнюючи кроку. Машину водить неуважно і дуже часто забуває виключити стрілку повороту. Вигляд людини, що добре знає свою справу».

   («Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру»...)

   Ріє першим звернув увагу на моровицю щурів, першим почав бити на сполох. «Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії». Він одним з перших усвідомив, що діяти потрібно негайно. "Бацила якась химерна ..." "Зрештою він (Ріє) мусив признатися, що йому страшно".

   «Натуру він мав міцну й непохитну. Він і справді ще не встиг утомитися. Але відвідувати пацієнтів, йому стало несила».

   «Ріє збагнув, що його чекає та сама низка однакових сцен, які повторювались знов і знов… його поступово причавлює свинцева байдужість». «… зрозумівши, як поступово замикається в самому собі його серце, лікар уперше спізнав полегкість… Щоб боротись з абстракцією, треба хоч трошки бути з нею спорідненим».

   «Єдина зброя проти чуми – це чесніть… Що вона таке взагалі, я й сам не знаю. Але в моєму випадку певен: бути чесним – значить робити свою справу». (Ріє Рамберу) (ключ до розуміння образу)

«Саме цей вияв слабкості показував Ріє, наскільки він зморився. Почуття не слухались його. Надійним захистом було сховатися за бронею зачерствілості й тугіше затягти цей вузол, що муляв десь усередині. Він добре знав: тільки так можна витримати. Тепер його функцією стала діагностика. Він приходив до хворого не на те, щоб рятувати йому життя, а щоб ізолювати. І ненависть, яку він читав на обличчях, нічого не могла змінити. «Ви безсердечний!» - якось сказали йому. Та ні ж бо, серце якраз він мав. І билося воно для того, щоб допомагати йому протягом двадцяти годин на добу бачити, як умирають люди, створені для життя, і назавтра починати все знову».

   «… я почуваю себе радше з переможеними, а не з святими. Гадаю, я просто позбавлений смаку до геройства і до святості. Єдине, що мені важливо, - це бути людиною». (Ріє Тарру) (Ключ до розуміння образу)    «Ну а він, Ріє, що він виграв? Хіба одне – спізнав чуму і пам’ятає про неї, спізнав приязнь і тепер його обов’язок час від часу про неї згадувати. Все, що людина здатна виграти у грі з чумою і з життям, - це знання і пам'ять». (Ріє біля померлого Тарру)

   «… доктор Ріє і задумав написати цю історію, написати для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година. Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу».

   «… треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою» (Ріє в розмові з Тарру)

   «Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати?.. Я так і не зміг звикнути до видовиська смерті…»

   «Зрештою, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить». (Атеїзм Ріє)

   Тарру: «… що ж тоді для вас ця чума…»

   Ріє: «… Нескінчена поразка».

   «Он що дає певність: повсякденна праця. Все інше тримається на ниточці, залежить від отого найменшого поруху.

   Головне – добре робити свою справу».

   «Пора вже докторові Бернарові Ріє признатися, що він її (хроники) автор. Протягом усієї епідемії йому завдяки його професії довелося зустрічатися з безліччю співгромадян і вислуховувати їхні звіряння. Таким чином, він перебував в центрі подій і тому міг найповніше відтворити те, що бачив і чув.»

Жан Тарру

Син прокурора, молода людина, ненавидить смерть, не оранець, свідомо життя поклав на боротьбу

Ми дізнаємось, що дитинство і юнацькі роки Тарру складалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокурора і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу юнаку довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах, «...від того дня пам'ять моя утримала лише один образ — образ підсудного. Гадаю, що і справді був винний, а в чому — байдуже.» Від того часу Тарру зненавидів світ, в якому люди вбивають людей, безглуздий світ жорстокості і насильства, який асоціюється для нього з чумою, а стан людини, що визнає правомірність і зверхність над собою такого стану речей,— зачумленим.

Тарру відрікається від благополуччя, сімейного затишку, чудової кар’єри заради пошуку правди й справедливості. Спочатку він активно втручався в політику, і «не було такої країни в Європі», де б він не брався за зброю на захист знедолених: «Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах, отже, борючись проти нього, я борюся з убивством». Але, приєднавшись до революціонерів і втягнувшись у громадянську війну, Тарру стикається з невблаганною жорстокістю. Одного разу йому доводиться бути присутнім під час розстрілу контрреволюціонера. «Ось тоді я й зрозумів, що принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і зостався «зачумленим», а сам відчайдушно вірив, ніби саме із чумою і борюся. Зрозумів, що я, хай не безпосередньо, але засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи їх і принципи, які неминуче тягли їх за собою». Юнак запитує себе: «Коли поступитись хоч раз, то де межа дозволеного?» Чи припустимо в ім’я будь-яких благ, нехай найбезкорисливіших і піднесених, що дають усім порятунок від страшних бід, переступати біблійну заповідь «не вбий»?

Тарру називає «зачумленими» людьми, спираючись на свій життєвий досвід тих, хто «охоплений шалом убивства». Він впевнений,  «...що на цій землі існують лихо і жертви і що треба по змозі не ставати на бік лиха... інакше кажучи, прийти до миру».

Ставши свідком жахливої епідемії й поведінки людей, що потрапляють в межову ситуацію, Тарру з’ясовує для себе, що «кожний носить її, чуму, у собі», і ніхто не може зробити й кроку, не ризикуючи приректи ближнього на загибель. Тому «здоров’я, непідкупність, чистота — усе це продукт волі, волі, що не повинна давати собі перепочинку», — такого висновку доходить Жан Тарру, який разом із лікарем Ріє виконує роль оповідача.

Цитати для характеристики Жана Тарру

   «… досить молодий чоловік, обважнілий, з масивним, але худим лицем…»

   «Жан Тарру … оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки. Ніхто не знав, звідки він узявся, навіщо тут зупинився… Життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах, він, здавалось, був душею всіх доступних розваг, але ж ніяк не їхнім невільником».

   Тарру вів щоденник: «Його нотатки містять хроніку  тих важких часів. Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана… Нашого Тарру геть зачарував крамарський дух міста, де все – і навіть розваги – ніби підпорядковане потребам комерції. І завершуються ці міркування словами: «Просто чудово!..»

   «Тарру дав найправдивішу картину нашого животіння в ті невеселі дні і слушно занотував у записникові, як черговий час епідемії…»

   «Тарру завзявся описати досить докладно один день у зачумленому місті й дати точне уявлення про заняття й життя наших співгромадян того літа…»
   «… в мене є план організувати добровільні загони. Доручіть мені взятися до цієї справи, а начальство залишимо осторонь. Я майже повсюди маю друзів, вони й будуть ядром організації…»

   Ріє: «Скажіть-но, Тарру, а вас що спонукає вплутуватись у цю історію?»

   Тарру: «Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру».

   Ріє: «А на чому вони ґрунтуються?»

   Тарру: «На розумінні» (Ключ до розуміння образу)

   «З ним, - запевняв Коттар Рамбера, - можна говорити, бо він справжня людина. Все завжди розуміє» (Про Тарру)

   «Тарру вирішив відкрити свою душу Ріє…»

   «Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Змолоду я жив з думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних. Усе мені здавалося, наука сама йшла в голову, мені легко велося з жінками, і, якщо я й мав якісь клопоти, то вони швидко минали. Але одного дня я почав задумуватись. І тоді…»

   «Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище… я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною не був…

   Коли мені минуло 17-ть, батько покликав мене в суд послухати його… Одначе з того дня пам'ять моя утримала лише один образ – образ підсудного…

… я хочу сказати – він був живою людиною…»

   «Я відчув, що тут (у суді) хочуть убити живу людину, і якийсь нездоланний інстинкт тягнув мене до нього з сліпою упертістю… я зрозумів, що він (батько) ім'ям суспільства вимагає смерті цього чоловіка… і зрозумів, що мої отець-ненька чужі одне одному…»

    «Я прожив удома ще майже цілий рік. Але серце моє краялося».

    «У 18 років, я, вирісши в достатку, спізнав бідність. Чого тільки я не перепробував, аби заробити собі на прожиття… Але єдине, що мене цікавило, - це смертні вироки».

  «Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах і, борючись проти нього, я отже, борюся з убивством… і не було в Європі такої країни, де б я не брав участь у боротьбі…»

Ставши свідком розстрілу людини, Тарру «зрозумів, що … принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і застався зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, що хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, схвалюючи дії й принципи, які неминуче тягли їх за собою… Я був з ними і водночас був сам… Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають навипередки. Всі вони охоплені шалом убивства … я, хоч і з найкращих спонук, теж був убивцею… Я зрозумів, що всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій… Ось чому я вирішив відкинути все, що з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство».

   «Мені достеменно відомо, що кожен носить її, чуму, в собі… Бо мікроб – це щось природне… Людина чесна, яка нікого не заражає, це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися… бути зачумленим вельми стомливо. Але ще стомливіше не бажати ним бути. Але саме тому ті нечисленні, що не хочуть жити в стані зачумленості, доходять до крайніх меж утоми, вирятувати від  якої може тільки смерть».

   «… я сам засудив на безповоротне вигнання… Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо і жертви і що треба по змозі не ставати на бік лиха…»

   «Ось чому я поклав собі у всіх випадках ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опинившись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, інакше кажучи, прийти до миру». (ключі до розуміння образу)

   «… пан Тарру нездужає… Тарру лежав, витягшись на весь зріст… Хворий дивився прямо на Ріє. На його обличчі лежав вираз утоми, але сірі очі були спокійні».

   «Умирати мені не хочеться, і я ще поборюсь. Але якщо справа кепська, я хочу померти пристойно».

   «Тепер гру, здається, програно…»

   «Тарру боровся, хоча й лежав нерухомо. Ні разу за всю ніч він не протиставив натискові хвороби гарячкового борсання, він боровся лише своєю монументальністю і своїм мовчанням. І ні разу також не пустив пари з вуст, наче бажав показати своєю німотою, що йому не вільно ані на мить відвернутися від цієї битви… Щоразу, коли очі їхні зустрілися, Тарру робив над собою майже нелюдські зусилля, щоб усміхнутися…»

   «Тарру заплющив очі, ніби збираючи всю свою силу. В рисах обличчя прозирала втома. Він чекав нового нападу лихоманки… Потім повіки піднялися, відкривши потьмянілу зіницю… Однак на його застиглому лиці очі ще блищали світлом мужності»… «Тарру поволі несло в бурхливу безодню…»

   «Тарру віднайшов нарешті спокій…»

Жозеф Гран

50 років, оранець, був одружений, від нього пішла дружина, дрібний службовець мерії, «маленька людина», мріє написати книгу

Грана постійно переслідують невдачі, він до них уже звик. Він, коли це потрібно, береться до справи: «Чума тут, треба захищатися». Гран добровільно береться вести статистику епідемії і старанно виконує цю нескладну справу, оскільки за віком уже не був здатен на щось важче. І як не дивно, «Гран навіть більшою мірою, ніж Ріє, чи, скажімо, Тарру, утілював ту спокійну мудрість, що надихала дружини в їхній праці»; «Гран — і справді особа не геройська — став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини».

Гран — недорікуватий дивак: не вміє скласти прохання, щоб просунутися по службі; не знаходить слів, щоб утримати дружину, і вона йде від нього, утомившись від убогого життя.

Гран пробує себе в царині художньої творчості, але витрачає декілька місяців на те, щоб удосконалити одну-єдину, першу фразу рукопису. Позаштатний працівник мерії Гран уособлює образ «маленької людини» — дивакуватої, але чесної, що самовіддано виконує свою справу.

Цитати для характеристики Жозефа Грана

«… службовець мерії… Вузькоплечий, сухорлявий, довгий, з тонкими руками й ногами, прокуреними жовтими вусами, він здавався старшим як на свої п’ятдесят років».

   «Службовець мерії жив у двокімнатній, досить убого обставленій квартирі. В очі впадала лише дерев’яна нефарбована поличка з двома чи трьома словниками, та грифельна таблиця на стіні».

   «На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі… Якщо додати до цього портрета ходу семінариста, неперевершене вміння непомітно прослизати у двері та ще застарілий дух підвалу і тютюнового диму – всі якості особистості незначної… Навіть найнеупередженіший спостерігач вирішив би, що й народився він лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день…»

   «Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подорожчало непомірно, а Гранова платня й досі мізерна…

   Гран належав до людей рідкісних у нашому місті, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і сестру, єдину родичку, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль…»

   «Того вечора, дивлячись услід службовцеві, лікар раптом збагнув, що Гран мав на увазі: безперечно, він пише книгу абощо».

   «Хоча Гран служив у мерії й займався там усякими справами, нині він провадив підрахунок смертних випадків».

   «Він (Гран) із тих, кого чума милує» (Думки Ріє)

   «Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці» (роман про амазонку).

   «Яке щастя, - повторював Гран. – Яке щастя, що в мене є моя робота». «Коли мій рукопис попаде до рук видавця, видавець, прочитавши його, підвівся з місця і сказав своїм співробітникам: «Панове, шапки геть!» «… твір нараховує сотні сторінок і щонайважче для автора це досягти досконалості…» «… я повинен досягти досконалості…» (Ключ до розуміння образу)

   «… Гран - … особа не геройська – став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини…» Все… вимагало статистичного обліку, що його взяв на себе Гран».

   «Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі було таке просте!»

   «Саме в цей час … на роботі він (Гран) почав виявляти неприпустиму неуважність, що сприйнято було як вельми прикру, обставину… начальник канцелярії дав прочуханки Гранові, нагадавши, що йому платять за виконану роботу, а він її не виконує…»

   Гран шукає порятунку у постійному пошуці потрібних слів до поки що єдиної фрази свого творіння: «Я справді зробився неуважний і не знаю, як закінчити фразу.

   …Грана стомили, запаморочили ті пошуки потрібного слова, а все ж він не кидав підбивати й збирати статистичні дані, потрібні санітарним дружинам.

  «Ріє … здалеку примітив Грана, який мало не втиснувся у вітрину крамниці, де були виставлені грубо вирізьблені з дерева іграшки. По обличчю старого службовця текли без упину сльози… Ріє знав, про що думає цей заплаканий чоловік, і він теж подумав, що наш світ без любові – це мертвий світ, і неминуче приходить година, коли, стомившись від тюрем, роботи й мужності, прагнеш викликати в пам’яті рідне обличчя, хочеш, щоб серце розчулилося від ніжності». (Ключ до розуміння образу)

   «Коли Грана вклали в ліжко, він почав задихатися: очевидно легені йому заклало».

   «Він (Гран) надсилу моргнув лікареві: «Якщо я видужав, шапки геть, докторе!»

   «Рукопис був коротенький, усього сторінок 50… кожен аркуш списаний однією й тією самою фразою, нескінченними її варіантами… Але наприкінці останньої сторінки було старанно виведено всього кілька слів…: «Люба моя Жанно, сьогодні Різдво…» «Надвечір стало ясно, що Гран урятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих».

Раймон Рамбера

Парижанин, молода людина, журналіст, опинився в Орані у ситуації вимушеного в’язня, був учасником інтернаціональних бригад в Іспанії, головна мета – жити поруч з коханою жінкою, відчайдушно шукає можливості покинути зачумлене місто, відмовляється від від’їзду, допомагає санітарній дружині

Паризький репортер Рамбер, який мав за плечима багато пережитого, включаючи громадянську війну в Іспанії, опинився в епіцентрі чуми випадково. З Ораном його нічого не пов’язувало, десь далеко за морем на нього чекала кохана жінка, спокій, ніжність. "Людина здатна на великі подвиги. Але якщо вона не здатна на великі почуття, то для мене не існує".

 «Вибратися будь-що, вибратися із цих чужих стін, із цієї пастки, поставленої долею», — розмірковує Рамбер, одержимий думкою тікати, незважаючи на карантин. Хоч лікар Ріє і розуміє Рамбера, говорячи, що «немає на світі таких речей, заради яких варто було б відвернутися від того, кого любиш», але не допомагає йому. Коли Рамбер усе-таки знаходить можливість вибратися з міста, він раптово відмовляється від наміру втекти й приєднується до роботи санітарних дружин, бо «соромно бути щасливому одному». «Я колись думав, що чужий у цьому місті і що мені у вас нічого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх», — зізнається Рамбер наприкінці твору. Автор підводить нас до висновку, що людина відповідальна за все, що відбувається навкруги, навіть якщо безпосередньо її це не стосується.

Цитати для характеристики Раймона Рамбера

«… журналіст Рамбер … всі муки відірваності нашої від світу посилювалися ще й тим», що він, мандрівник, заскочений зненацька чумою й силоміць затриманий в місті, був далеко від близьких, з якими не міг воз’єднатися, і від країни, яка була його рідною країною (Приклад Рамбера – це приклад усіх чужинців, що опинились у чумному карантині).

   «Рамбер… нервував… В Парижі у нього залишилася дружина. Коли місто оголосили закритим, він їй зателефонував», потім писав листи, надсилав телеграми. Рамбер вирішив будь-що поїхати з міста: «Я ж нетутешній».

   «Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може я народився на світ, щоб кохати жінку». «Все одно… я з міста поїду». (Ключ до розуміння образу!)

   «… Рамбер пробив усі офіційні демарші».

   «Нарешті настала хвилина, коли в Рамбера ожила надія». З префектури він отримав анкету з проханням заповнити її якнайточніше». (Це виявилось формальністю на випадок смерті).

   «Наступний період був для Рамбера заразом і найлегший, і найважчий. Це був період заціпеніння. Він почав вештатись по кав’ярнях… Цілі години Рамбер проводив також і на вокзалі… З усіх зримих спогадів найболісніші були для нього картини Парижа. Париж переслідував його як мана…»

   «Рамбер боровся, не бажаючи, щоб чума захлюпнула його з головою. Переконавшись, що законним шляхом з міста йому не вибратись, він зібрався, як сказав докторові Ріє, скористатися з інших каналів…»

   «Гадаю, я не боягуз. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають нестерпні думки. Мені несила знести думку, що все це затягується ,а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти; і тому треба користатися з кожної хвилини…»

   «Чума – це означає починати все наново» (Рамбер в розмові з Тарру)

   «… думаю, я залюбки ризикнув би своєю шкурою, - адже я в Іспанії воював… На боці переможених. Але відтоді я багато розмірковував. Тепер знаю, людина здатна на великі подвиги. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує».

   «… з мене годі вже людей ,які гинуть за ідею. Я не вірю в геройство, знаю, що бути героєм легко, і знаю тепер, що це геройство згубне. Єдине, що для мене цінне – це вмерти або жити тим, що любиш». (Ключ до розуміння образу)

   «… я не знаю, в чому полягає моя справа, - сказав з серцем Рамбер. – Можливо, я помилився, обравши любов».

   Дізнавшись, що дружина Ріє знаходиться за кілька сот кілометрів від міста, Рамбер, який шукав можливість таємно покинути Оран, зателефонував лікареві:

   «Ви не проти, щоб я працював з вами, аж поки мені трапиться нагода вибратися з міста?» (Рамбер прийняв рішення. Чому воно було саме таким?)

   «У перший вересневий тиждень Рамбер добре запрігся в роботу й допомагав Ріє» (Він тільки попросив один вихідний для зустрічі з Гонселесами, братами-контрабандистами).

   «… протягом тих двох тижнів (впродовж яких він чекав звістки про від’їзд) Рамбер працював, не шкодуючи сил, як проклятий, від зорі до зорі, закривши на все очі».

   «Рамбер вибрав щастя» (Моральне питання: чи можна бути щасливим, коли навколо стільки нещастя?)

   Коли контрабандисти готові були переправити Рамбера, він сказав Ріє: «Докторе… я не їду, я хочу зостатися тут, із вами»… «Рамбер відповів, що він знов і знов думав, що він і досі вірить у те, що вірив, але, якщо він поїде, йому буде соромно. Ну, коротше, це завадить йому любити ту, яку він залишив…»

   «Я колись думав, що я чужий у цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу  я того чи не хочу».

   «Йому хотілося знову стати таким, яким він був на початку епідемії, коли ні про що не думаючи, поклав собі на відчай душі вирватися з міста, кинутися до своєї коханої. Але він знав, що це вже неможливо. Він змінився, чума засіяла в ньому відчуженість. І даремно він намагався заперечити це всіма своїми силами ,але почуття відчуженості й досі жило в ньому, як якась глуха туга. Йому здавалося навіть, ніби чума завершилася надто різко, коли він ще не отямився. Щастя наближалося невпинно, плин подій випереджав очікування. Рамбер розумів, що до нього повернеться все одразу і що радість, власне, схожа на опік, де там уже нею натішитися».

   «Рамбер не встиг навіть роздивитися на істоту, що підбігла до нього, з розмаху ткнулася лицем йому в груди. Він тримав її в своїх обіймах, пригортаючи до себе її голову, не бачачи обличчя, а лише знайомі коси: він не витирав сліз, що котилися з очей, і сам не розумів, ллються вони від нинішнього щастя чи від загнаного кудись у глиб душі болю, і все ж таки знав, що ця волога, яка заступала йому зір, заважала переконатися, чи справді це обличчя, яке пригорнулося до його плеча, те саме, про яке так довго мріялося, чи, навпаки, він побачить перед собою незнайомку».

Образ священика Панлю

Учений-єзуїт отець Панлю постає в романі не просто служителем церкви, а й утіленням християнського світорозуміння. Для нього Творець воістину всевидящий та всеблагий, і, якщо він допустив чумну біду, то на те була Його воля. Спочатку він пояснює чуму як "бич Божий", як кару Бога людям за їхні гріхи. Його перша проповідь сповнена непримиримого християнського гніву, він віщає з високої кафедри, на певну мить відчувши себе самого на місці Бога. Його слова лякають людей, сіють в їхніх душах страх.  Він закликає заблудлих овець Господніх покаятися: чуму наслано на нечестивий град, що потонув у гріхах, це покарання, що очищає, перст, що вказує шлях до порятунку. «Божий перст відокремить чистих від нечистих, праведних від винних, він — зло, що веде в царство доброти. Від нього не захистить мирська медицина, обранцям слід довіритися провидінню».

Отець Панлю закликає покірно прийняти лихо, не покладаючись ні на медицину, ні на лікарів, а цілком довіритися Господній волі.

 Але чума ніби знущається з його тлумачень. Вона милує порочних і вражає безгрішних.

Ідея покарання у світогляді отця Панлю дає тріщину, коли він, приймаючи з холодною стійкістю сотні смертей, ставши одним із найактивніших членів санітарної дружини, самовіддано виконує найнебезпечніші доручення, стає свідком смерті безневинного хлопчика, сина слідчого Отона. Отец Панлю просить Бога врятувати цю дитину, але дитя вмирає. І тоді панотець сумнівається у справедливості й всесильності Господа. Його друга промова милосердніша й людяніша, він майже дійшов до єресі, характеризуючи масштаби зла, принесеного чумою. Він переконує і себе, і своїх парафіян, що «страждання дитини — гіркий хліб наш, але без цього хліба наші душі загинули б від духовного голоду».

Автор віддає отця Панлю чумі, тому що він не дійшов згоди із самим собою у розумінні єдності любові до Господа і до окремої живої людини. Він вибрав Бога і вмер з розп'яттям у руках, мужньо перенісши страждання.

Цитати для характеристики образу священика Панлю

«… кінець першого місяця чуми затьмарився дальшим спалахом пошесті і палким казанням отця Панлю, єзуїта. Панлю у своїх лекціях виступив ревним поборником непримиренного християнства, він не оберігав своїх слухачів від прикрих істин…»

   Під час тижня молебнів, оголошених церковниками, «вступив на кафедру отець Панлю…»

   «Отець Панлю був невисокого зросту, проте кремезний. Коли він ухопився своїми великими руками за край кафедри, присутнім було видно тільки щось чорне й широке, а вище дві червоні плями його щік, а ще вище над ними – окуляри в металевій оправі. Голос у нього був дужий, палкий, чутний далеко; і коли панотець кинув молільникам свою першу фразу, палку й карбовану: «Братове мої, вас(?) спостигла біда, ви (?) самі накликали її на себе, братове», немов іскра пробігла рядами аж до паперті.

   Отець Панлю пояснював чуму як кару Божу людям за гріхи, він змальовував «жахливий образ бича Божого».

   «Велебний отець оголосив, що довівши Божественне походження чуми і каральну місію бича Божого, він більш не вернеться до цієї теми. Отець Панлю наважився твердити, що саме тепер кожній людині дарована Божа поміч та одвічна християнська надія. Він сподівається, що … наші співгромадяни звернуть до небес те єдине слово, слово християнина, яке і є сама любов. А решту довершить Господь».

   Після промови отця Панлю люди «гостріше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, що їх приречено, невідомо за які злочини, на ув’язнення, яке годі собі уявити… чи то був простий збіг, - але тільки після цієї згаданої неділі в нашому місті оселився ляк… наші співгромадяни почали усвідомлювати своє становище».

   На пропозицію Тарру увійти до складу санітарної дружини отець Панлю «спершу подумав, а потім погодився».

   Панлю пояснював смерть від чуми як кару Божу за гріхи. Перелом в його свідомості стався, коли помер син слідчого Отона.

   «Отец Панлю подивився на цей смажний від хвороби рот, з якого рвався крик. Він уклякнув, і ніхто не здивувався, почувши, як він вимовив чітко, але здавленим голосом: «Боже, врятуй це дитя!»

   Ріє кинув в обличчя священнику: «Адже цей принаймні гріхів не мав – ви самі добре знаєте!..»

   Панлю: «…Це справді викликає протест, бо перевищує всі наші людські мірки. Але, може, нам треба любити те, чого не можемо осягнути розумом…»

   Ріє відповів йому з усією пристрастю, на яку був здатен:

-          Ні, панотче. У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на

смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей».

   «Лице Панлю болісно зціпилося, ніби по ньому пробігла тінь.

-          Тепер, докторе, - мовив він, - я зрозумів, що зветься благодаттю».

   «Від того самого дня, як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він не вилазив із лазаретів і вражених чумою кварталів. Серед членів дружини він посів місце, яке… йому найбільше личило за рангом, тобто перше. На що-що, а на смерть він надивився. І хоча теоретично він був захищений від зараження   запобіжними щепленнями, думка про власну смерть не була йому чужою. Зовні він за будь-яких обставин зберігав спокій. Але  від того дня, щось у ньому надломилося. На обличчі все виразніше читалася внутрішня напруга» (Він навіть почав писати трактат на тему «Чи повинен священнослужитель звертатись до лікаря?»)

   Друга проповідь отця Панлю:

   «Заговорив він лагіднішим і задумливим тоном, ніж першого разу. І ще одна цікава деталь: тепер він говорив не «ви», а «ми».

   Говорячи про добро і зло, він вважав цілком справедливим, коли розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини… нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти».

   «У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі… Але тут речник заходився із новим завзяттям доводити, що «сьогодні Бог сподобляє ласки своєї створіння, насилаючи на них нечувані нещастя, аби могли вони віднайти і взяти на плечі свої найвищу чесноту, яка є Все або Ніщо».

   «Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність» (Старий священик молодому про головну ідею проповіді Панлю).

   «Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця». (Тарру по проповідь отця Панлю. Це головний ключ до розуміння образу).

   «Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям  дедалі дужчої втоми і страху».

   Хвороба отця Панлю:

«… він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав ,і лице в нього було ще багровіше, ніж звично»… пропозицію квартирної хазяйки викликати лікаря «було відкинуто з прикрою різкістю».

   «Панотець знову відмовився викликати лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам».

   «гарячкове збудження … не покидало панотця…»

   «панотець підвівся на ліжку і, хоча задихався, цілком виразно промовив, що не бажає показуватись лікарям».

   Вранці: «Панотець лежав без руху. Вчорашня багровість шкіри змінилася мертвотною блідістю. Хворий невідривно дивився на люстру… І відповів він з тією самою дивною байдужістю, що так вразила господиню: він почуває себе погано, але викликати лікаря не треба і хай його просто відправлять до лазарету, згідно з усіма приписами».

   Ріє «панотець зустрів так само байдуже»… «Ріє оглянув хворого і, на превеликий подив, не виявив жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях. Так чи інакше, загальний стан був такий загрозливий, що надії майже не лишалось».

   «… священнослужителі не мають друзів. Усі свої почуття вони вкладають у свою віру.» (Панлю Ріє)

   «Він попросив дати йому розп’яття… відвернувся, і почав дивитись на розп’яття.

   В лазареті отець Панлю і рота не розкрив. Наче бездушний предмет, він скорився всім приписаним процедурам, але розп’яття з рук уже не випускав. Одначе випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. То була чума, і то не було чумою. Але у випадку отця Панлю, як з'ясувалося згодом, ця невизначеність особливої ваги не мала. Температура підскочила. Кашель став ще хрипкішим і мучив хворого цілий день. Хоч як лютувала лихоманка, отець Панлю так само байдуже дивився довкола, і, коли назавтра санітари знайшли уже захололе тіло, що наполовину сповзло з койки, погляд його нічого не виражав. У карточці записали: «Випадок сумнівний».

Образ контрабандиста Коттара

Сусід Грана, хотів покінчити життя самогубством, має проблеми з законом, боїться за себе, живе замкнено, людина з нечистим сумлінням, наживається на чумі, прагне зиску, займається контрабандою, цинічний

Коттар — темна особа, контрабандист, коли б не чума, його б заарештували.  Під час епідемії Коттар розбагатів. Контрабандист Коттар поділяє тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізованого чумою, суспільного хаосу його цілком влаштовують, оскільки виправдовують його діяльність і практично (стан загального безладу ослаблює увагу правоохоронців до проявів злочинного світу) і теоретично (у світі, де немає Бога і панує безлад —. можна усе, будь-які моральні перепони нічим не підкріплені).

Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості і тепер радів, що загальний стан зачумленості, який охопив місто, немовби вирівняв його у правах з іншими мешканцями Орану. Саме з цих причин чума для нього не загроза, а швидше — моральна союзниця, яка виправдовує його дії і вносить сенс у його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. На пропозицію Тарру вступити до санітарних дружин, Коттар відповідає: « А втім, мені чума якраз вигідна. То з якої б це речі я помагав людям, які з нею борються?» «Єдине, чого він хоче,— це не відриватися від людей. Він воліє жити в облозі разом з усіма, ніж стати в'язнем самотою.» Коттар розуміє, що повага і зацікавленість, яку виявляють до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або ті мешканці Орану, яких він забезпечує контрабандними товарами, тимчасова і зумовлена лише станом їх спільної зачумленості.

«— Рано чи пізно місто все одно оголосять відкритим. І от побачите, тоді всі мене відцураються».

З цих же причин (персональної зачумленості у світі, який прагне позбавитися чуми) він намагається позбавити себе життя на початку роману і з відчаю відкриває вогонь по перехожих, які в кінці роману радіють позбавленню міста від чуми. Поліція його заарештовує. Отже, цей персонаж уособлює світ асоціальності, злочинності, бездуховності.

Цитати для характеристики образу Коттара

«На ліжку з мідними шишечками лежав низькорослий товстунчик. Дихав він гучно і дивився на тих, хто ввійшов, запаленими очима… Пацієнт, очевидно, упав з невеличкої висоти, й упав м’яко – в’язи витримали. То тільки трохи його придушило.»

   «Коттар, схлипуючи, заявив, що то (спроба повіситись – О.Г.) був просто хвилинний спалах шаленства, і він лише одного прагне – хай йому дадуть спокій…»

   Гран розповідав, що «Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Живуть вони поряд давно, але, зустрічаючись на сходах, тільки кивають один одному».

   Котар говорив, що для нього головне: «він бачити не може поліцію». (Ключ до розуміння образу).

   «Коттарове життя обмежується сидінням удома, відвідуванням скромного ресторанчика та якимись таємничими походеньками. Офіційно він вважався комісіонером по продажу вин та лікерів. Коли-не-коли до нього приходять відвідувачі, по двоє-троє, очевидно клієнти. Іноді вечорами він ходить у кіно. За будь-яких обставин комісіонер тримався замкнуто й недовірливо.

   За словами Грана після спроби самогубства все змінилося: «…створилося враження, що він хоче примиритися з людьми, завоювати їхню симпатію». «Гран помітив, як  запобігають перед Коттаром кельнери, - комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибюля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:

-          Славний хлопець і може при нагоді засвідчити…»

   Гран: «У цього чоловіка… нечисте сумління». (Ключ до розуміння образу)

   З розмови Ріє з Коттаром:

   Ріє: «Чому б вам не попрацювати з нами, пане Коттар?»

   Коттар: «Це не моє діло». – І додав викличним тоном: - А втім, мені чума якраз вигідна. То з якої б це речі я допомагав людям, які з нею борються?»

  «Тарру ляснув долонею по чолі, ніби раптом йому сяйнула істина.

-          Ах так, я й забув: якби не чума, вас би заарештували».

   «Це вже давні справи, - признавався він (Коттар), - але вони повитягали їх на світ Божий. Я ж гадав, що все вже забуто. Але хтось, мабуть, роздзвонив. Вони мене викликали і звеліли нікуди не виїздити до кінця слідства».

   «Коттар запротестував: зовсім він чуми не хотів, вона сама прийшла, і енергійно додав:

-          Зрештою, по-моєму, все одно ви нічого не доб’єтесь».

   «… в місті зостався один чоловік, який не виглядав ні втомленим, ні зажуреним, а радше навіть був живим образом вдоволення. І чоловік той був Коттар. Він тримався і далі осторонь, але взаємини з людьми не поривав. Особливо він прихилився до Тарру…»

   «Чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас знедуженого своєю самотністю вона обертає на спільника. Він співучасник усього, що підмічає: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ, їхньої маніакальної нехоті говорити про чуму, а проте говорити лише про неї, їхнього майже панічного жаху й блідості за найменшої мігрені, бо всім уже відомо, що чума починається з головною болю, і, нарешті їхньої підвищеної чутливості, дратівливості, мінливої, що сприймає забудькуватість як кровну образу, а втрату ґудзика від штанів замалим як не катастрофу. (Тарру про людей, подібних Коттару. Ключ до розуміння образу).

   «Єдине чого він хоче, - це не відриватись від людей. Він воліє жити в облозі разом з усіма, ніж стати в’язнем самотою». (Тарру про Коттара. Ключ до розуміння образу).

   «Тепер Тарру часто траплялося проводити вечори з Коттаром. Вони удвох пірнали в юрбу, і йшли слідом за людською чередою до жагучих розваг, які захищали від могильного холоду чуми.

   «Але саме тепер, коли чума, здавалося, задкує, заповзає у ту незриму нору, звідки вона нечутно виповзла навесні, знайшовся в місті один чоловік, якого … її відхід неабияк зажурив, і чоловіком цим був Коттар ... Відтоді як пошесть пішла на спад, Коттар під усілякими вигаданими приводами унадився ходити до Ріє».

   «… Це непевність, що тривожила усіх і кожного, явно приносила утихомирення Коттару».

   «Рано чи пізно, - твердив він Тарру, - місто все одно оголосять відкритим. І от побачите, тоді всі мене відцураються».

   «Він цурався людей і, як колись, замикався в своїй дикуватості».

   «У день оголошення заяви префектури Коттар остаточно пропав з очей».

   На слова Тарру, що «чума… залишить слід, принаймні в серцях людей», «рантьє відрубав, що чхати йому на всі серця гуртом. Йому цікаво знати інше: чи не зазнає змін система управління і чи будуть… усі установи працювати, як колись».

   Тарру про Коттара: «Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих». (Ключ до розуміння образу).

   «… з під’їзду виволокли, точніше… винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав… Всі знову побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував…

-          Це Коттар, - пробурмотів Гран. – З’їхав з глузду…»  (Коттара заарештували після вчиненої ним стрілянини у день, коли було знято облогу з Орана).

Старий ядушник

75 років, галантерейник, який працював до 50-ти років, живе за філософією заощадження енергії, за  своєю суттю мудра людина, філософ

Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у романі. Хворий дідок, старий ядушник, як його називає у романі оповідач, відноситься до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Дідок цей насправді дивний, настільки, що його можна було б сприйняти й за божевільного, але виявляється, що свої безглузді й комічні вчинки він всякий раз аргументує своєрідною життєвою філософією. Старий ядушник, за фахом галантерейник, доживши до п'ятдесяти літ, подумав, що досить напрацювався на своєму віку. Він зліг і більше не вставав. Проте стоячки ядуха йому майже не дошкуляла. Так і дожив він на невеличку ренту до свого сімдесятип'ятиліття і був ще бадьорий. Старий терпіти не міг годинників, і в домі його не було навіть будильника. „Годинник,— казав він,— річ дорога й марна". Час він визначав сам, особливо обідню годину, єдине, що його обходило, з допомогою горнятка, бо при пробудженні коло його ліжка вже стояло двоє горняток, причому одне повне по вінця. Так, горошинка по горошинці, він насипав у порожнє горня ретельно й розмірено. Горнятка з горошком були, сказати б, його особистими орієнтирами, вони цілком годилися для виміру часу.

Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларує позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постають перед суспільством. Філософія старого ядушника — це доведена до логічного кінця концепція «стороннього», абсурдизована і окарикатурена позиція людини, що не визнає сенсу життя через його абсурдність, і зрештою доводить власне існування до стану повної безглуздості. У міркуваннях Тарру образ старого — красномовний контраргумент на користь того, що моральна позиція людини повинна бути суспільно корисною та активною, адже відстороненість, ізольованість людини від суспільства в морально-смисловій площині роману Камю виступає як один із символів стану її духовної зачумленості.

Цитати для характеристики образу старого ядушника

   «Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним стояли на ковдрі два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих.

-           А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? – запитав старий, поки Ріє робив йому укол. – Лізуть, їх (щурів – О.Г.) по всіх смітниках повно, це на голод!»

   «Старий ядушник, за фахом галантерейник, доживши до 50 літ, подумав, що досить напрацювався на своєму віку. Він зліг і більше не вставав. Проте стоячи ядуха йому майже не дошкуляла. Так і дожив він на невеличку ренту до свого семидесятип’ятиліття і був ще бадьорий. Старий терпіти не міг годинників, і в домі його не було навіть будильника… Годинник, - казав він, - річ дорога й марна». Час він визначав сам, особливо обідню годину, єдине, що його обходило, з допомогою горнятка, бо при пробудженні коло його ліжка вже стояло двоє горняток, причому одне повне по вінця. Так, горошина по горошинці, він насипав порожнє горня ретельно й розмірено. Горнятка з горошком були, сказати б, його особистими орієнтирами, вони цілком годилися для виміру часу».

   «… ще замолоду він мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні кав’ярні, ні жінки. Він і з міста ні разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжіра, він зійшов на найближчій від Орана станції – далі подорожувати йому було не до снаги – і першим же поїздом повернувся додому.

   Старий розтлумачив Тарру, враженому таким життям, що за релігією перша половина людського життя – це сходження, а друга – спуск; коли починається цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити».

   «Може він святий? – питав себе Тарру. І відповідав: - Так, святий, якщо святість – сукупність звичок».

   «Старий ядушник одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що, можливо, дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав буз угаву».

   До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.

-          І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність, - сказав старий. – А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Що з ним?

-          Він помер, - відповів Ріє…

-          Так, - завершив, помовчавши старий, - кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче». (Про Тарру)

   «О не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити…»

   «Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам’ятник загиблим від чуми?

-           Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.

-          Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують. – Старий ядушливо захихотів: - Я так і чую: «Наші померлі…», а потім підуть перекусити».

«Котячий дідок».

Не менш колоритний і незвичайний, ніж старий ядушник, образ «котячого дідка», також постає як одне із тих епізодичних вражень Тарру, що, в кінцевому рахунку, дискредитують у його думках аргументи на користь позиції стороннього у житті людського суспільства. «Котячий дідок» — це ще один комічний приклад втрати сенсу існування, перетворення духовного потенціалу людини на банальну сукупність звичок, мікроілюстрація стану духовної зачумленості. «Котячого дідка», як і старого ядушника, анітрохи не обходить чумна епідемія, яка спалахнула у місті. Вони її ніби й не помічають, зате зникнення котів стає для дідка справжньою життєвою катастрофою. Чума ослабла, і коти знову з'явилися під балконом старого, але той більше не виходив людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити».

   «Може він святий? – питав себе Тарру. І відповідав: - Так, святий, якщо святість – сукупність звичок».

   «Старий ядушник одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що, можливо, дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав буз угаву».

   До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.

-          І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність, - сказав старий. – А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Що з ним?

-          Він помер, - відповів Ріє…

-          Так, - завершив, помовчавши старий, - кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче». (Про Тарру)

   «О не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити…»

   «Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам’ятник загиблим від чуми?

-           Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.

-          Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують. – Старий ядушливо захихотів: - Я так і чую: «Наші померлі…», а потім підуть перекусити».